“Виживеш — будеш супер-орк у сяючих обладунках”. Історія російського в'язня, що втік з війни до Європи

Заробивши на передовій дві контузії та пневмонію, колишній в'язень зумів втекти зі шпиталю та за допомогою проєкту “Йдіть лісом” перебратися до Франції, де зустрівся з журналістами Російської служби BBC та розповів, як воюють загони “Шторм V” та навіщо російські зеки вирушають на війну.

Ім'я героя цього тексту змінили з міркувань безпеки. BBC відоме його повне ім'я та позивний. У розпорядженні BBC є копії контракту військовослужбовця та його вироків, інші документи, які підтверджують, що він розповідає про свої життєві обставини, а також фото та відео, які він зняв за місяць, що був на фронті.

Попередження: текст містить опис сцен насильства.

Частина перша. Злочинне життя

“Я зрозумів, що це ***”

Рано-вранці 2 жовтня низка бійців однієї з рот “Шторм V” пробиралася через лісопосадку в районі села Макіївка Луганської області. Групу із 35 штурмовиків, які за два тижні до цього приїхали на фронт прямо з колоній з усієї Росії, очолював 42-річний Андрій. Це було їхнє перше бойове завдання.

О четвертій ранку солдатів підняли в таборі біля села Площанка. Командування наказало висунутись на десятикілометровий марш до позицій. Навіщо — ніхто не пояснював, завдання пообіцяли видати “на місці”.

Настрій у групи був гарний; у дорозі дехто жартував і сміявся. Андрія це сильно злило: “Я на них *** лаявся, затикав. Якогось командира з себе зображував…”. До кінця цього дня багатьох із тих, на кого він “газував” і кому “втирав дисципліну”, вже не було в живих.

Дорога зайняла три-чотири години. За цей час багато солдатів, кожен із яких тягнув на собі 30-40 кілограмів спорядження, вже вибилися з сил. До позицій вони прийшли на світанку.

Бій почався одразу ж — несподівано для всіх. Українські військові відкрили по вчорашніх ув'язнених вогонь із мінометів, кулеметів та автоматів. Бійці опинилися на передовій уперше: вони не розуміли, звідки по них стріляють і, головне, що їм робити, жодного конкретного завдання від командування вони так і не отримали.

“Ми ще такі веселенькі були, все було як гра. Хтось почав кричати: “Стрибайте в окоп, мудаки! Ви чого там стоїте?” — згадує Андрій.

Група, якою керував Андрій, одразу ж розсипалася. Сам він стрибнув в окоп — там із “жахом в очах” сиділи бійці, які у складі іншого загону пішли на позиції на добу раніше. Ще два бійці сховалися біля траншеї. Поки Андрій намагався сховатися в окопі (один із штурмовиків, що сиділи там, від страху ніяк не міг посунутися), прямо на цих двох скинув гранату український дрон. Андрія, який встиг залізти в окоп, миттєво контузило. На його очах одному з тих, хто сидів біля окопа, відірвало голову. Другого сильно “посікло” — він повз рачки весь у крові, бруді та уламках.

У той момент Андрій почав усвідомлювати, куди саме він погодився поїхати: “Я зрозумів, що це *** <жах>***<нецензурний вигук>”, — розповідає він.

Біографія Андрія не схожа на долю типового російського в'язня, який поїхав на війну в Україні. Він народився у центрі Москви на початку 1980-х у сім'ї батьків-інженерів.

“Жодного родича, що сидів, жодної людини, у кого менше двох вищих освіт. Псевдоінтелігентська московська історія”, — розповідає він. У житті сім'ї завжди був “легкий флер воєнщини”: по чоловічій материнській лінії всі родичі служили.

90-ті родина пережила “нормально”, хоча Андрій і пам'ятає, як тягав додому зі школи продукти, які туди як гуманітарну допомогу привозили зі США. Батьки тоді були раді розвалу СРСР і “топили за Єльцина”, хоча зараз, під впливом ТБ, погляди змінили: шкодують “про розвал великої країни” та підтримують вторгнення в Україну.

Андрія виганяли зі школи чотири рази — за хуліганство. Під тиском батьків він вступив до Московського інституту хімічного машинобудування (зараз відомий як МДУІЕ), але вилетів з другого курсу, не здавши сесію, і на початку нульових пішов до армії.

Відслуживши в Кантемирівській дивізії, Андрій повернувся до Москви і займався “дурнею”. У ті роки його дуже цікавили комп'ютерні ігри. Разом із друзями вони створили команду з Counter-Strike та вигравали чемпіонати країни та СНД. Через 20 років, вирушаючи на війну, Андрій думатиме, що досвід гри у “стрілялку” допоможе йому на фронті, згадує він із іронією.

Іншою важливою частиною життя Андрія було футбольне фанатство. Ще на початку нульових він вступив до “Гладіаторів” — одного з найвідоміших фанатських угруповань (”фірм”) “Спартака”. Тоді в моді був “англійський стиль” — хулігани вишукували бари вболівальників інших команд і били їх. Потім почалися виїзди на кулачні бої у ліс, але на той момент від фанатства Андрій уже відійшов (хоча за “Спартак” вболіває досі).

Політикою в ті роки Андрій, за його словами, зовсім не цікавився. При цьому він не заперечує, що поділяв близькі фанатам праві, а часом і відверто неонацистські погляди. І тут же згадує, як разом із друзями їздив протестувати до посольства Югославії, 1999-го, коли війська НАТО розпочали операцію в цій країні, а ще недовгий час брав участь у “Тих, хто йде разом” — русі, з якого виросли “Наші”, прокремлівська молодіжна організація.

2005 року Андрій вперше опинився в Амстердамі і після цього почав торгувати наркотиками. Команда під його керівництвом завозила в Росію наземним транспортом з Голландії марихуану. Його головною пристрастю був навіть не сам по собі продаж наркотиків, а контрабанда як така. Він з гордістю розповідає, як одного разу завіз до Москви 50 кілограмів “трави” у металевій конструкції — “суглобі”, яким зазвичай кріплять ківш до екскаватора.

“Це хворе злочинне мислення. Воно або є, або його немає. Це як вірус, ти не можеш з однієї категорії в іншу перейти. Я, на жаль (чи на щастя), таким народився. Потрібно хворим бути, щоб знайти цей “суглоб” від екскаватора, потім забити його травою, заварити, зафарбувати, відправити до Росії. Там розмитнити, розвантажити, розварити… Це застосування мозку, інтелекту”, — гордо розповідає Андрій.

До 30 років Андрій став доларовим мільйонером, купив першу квартиру. Жодну з його схем митники так і не розкрили. Але у листопаді 2010 року його здав силовикам товариш. Андрія заарештували, коли він віз до Москви десятки кілограмів марихуани в будинку на колесах (наркотики ховали в газових балонах у плиті на кухні трейлера). Так він одержав перший термін. Його засудили за статтею про збут наркотиків у особливо великому розмірі.

Спочатку Андрієві “світило” років 13. Він продав ту саму квартиру, на яку заробив торгівлею наркотиками, та дав силовикам хабар. Вони обіцяли, що Андрія посадять не більше як на п'ять років. Суд дав сім.

“Зек завжди думає, що він розумніший за всіх”

Після вироку — за ще один хабар, у 10 тисяч доларів — вдалося домовитися, щоб Андрія не відправляли до колонії. Натомість він провів увесь термін у госпзагоні в московському ізоляторі Лефортово — там працював у бібліотеці, малював ікони. Чоловік сподівався, що у Лефортово зможе познайомитися з “цікавими людьми”, а ще туди було зручніше возити передачі його батькам, пояснює він.

У 2016 році Андрія умовно-достроково звільнили. Майже одразу ж на нього вийшли ті самі силовики з Управління з контролю за обігом наркотиків МВС Росії, що впіймали його вперше, і запропонували йому стати “рішальником” — брати хабарі у “бариг”, яких вони зловили на збуті наркотиків.

Андрій погодився. Його офіційно влаштували в МВС як “агента під прикриттям” — одного разу навіть заплатили премію. Відсотки від хабарів він отримував у біткоїнах. Грошей вистачало, щоб нічого не робити. Андрій багато тусувався, особливо у московському клубі “Газгольдер”. Там познайомився з майбутньою матір'ю своєї доньки.

Поступово з простого посередника Андрій перетворився на ділка, який за дорученням силовиків продавав вилучені наркотики (прибуток ділили навпіл). Це було ризиковано — іноді Андрієві доводилося переховувати закладки, на слід яких вийшли силовики з інших відомств. Влітку 2021 року під час одного з таких завдань, на яке він поїхав із тестем прямо з риболовлі, його затримали вдруге.

На вирок Андрій чекав у СІЗО в Капотні — там його й застало вторгнення Росії в Україну. Він згадує, як багато арештантів уже тоді обговорювали, що зеків можуть відправити на війну. Андрій, хоч і хотів опинитися на волі, в це не вірив і думав: Хто в здоровому глузді озброюватиме зеків?

Щоб досягти м'якшого вироку, ніж варто було очікувати для рецидивіста-наркоторговця, Андрій пішов на угоду зі слідством і здав силовикам одного зі співробітників МВС, на якого працював (це підтверджує вирок, який є у розпорядженні BBC).

У грудні 2022 року його засудили до 7 років ув'язнення. Але до колонії Андрій знову не поїхав — знову вдалося домовитися про відправку до Лефортова.

Цього разу в ізоляторі чоловік не затримався — влітку 2023 року він спробував передати інформацію про те, що відбувається у Лефортово, на волю. Але записку перехопили. Як покарання адміністрація відправила Андрія до колонії у Володимирській області.

Він думав, що як “професійний зек” зможе налагодити стосунки і з адміністрацією, і з іншими в'язнями. У результаті на “прийомці” у колонії його кілька годин катували зеки, які співпрацюють із керівництвом (на тюремному сленгу їх називають “козли”).

“Роздягають догола, ставлять у “розтяжку” (поза, коли ув'язнений стоїть з розставленими ногами та руками на стіні — BBC) та *** <б'ють>. Сильно. Години чотири-п'ять”, — згадує Андрій. Його били та погрожували йому “анальним зґвалтуванням”, він твердив лише, що хоче “поїхати на війну”. Саме через “козлів” це прохання ув'язнені передають адміністрації колонії, яка далі вирішує питання з регіональним військкоматом.

За словами Андрія, серед тих, хто йде воювати з колоній, є “ідейні” зеки, які “надивилися пропаганди” (хоча багато таких “пасіонаріїв” поїхали на війну ще за закликом Євгена Пригожина). Він розповідає, як деякі знайомі йому зеки з нетерпінням чекали, коли зможуть “різати вуха” українцям та “*** <здійснювати насильницькі дії> їх”.

Але, на його думку, в основному ув'язнені їдуть на фронт з однієї з трьох причин (або всіх одразу): щоб швидше опинитися на волі, за грошима та пригодами.

“Зек завжди думає, що він розумніший за всіх. Він думає, що всіх *** “обманюватиме”. Що всіх уб'ють, а він повернеться до мамки з баблом, Героєм Росії”, — пояснює він логіку. Себе Андрій відносить саме до цієї категорії — для нього головною була мотивація скоріше вийти із в'язниці.

На пряме запитання “Чи розумів, що їде брати участь в окупації сусідньої країни та вбивати людей?”, Андрій, подумавши, відповідає так:

“Я не заточувався на все це. Я думав, що мене якось пронесе, щоб нікого не вбивати. Я не хотів нікого вбивати… Моральний компонент? Він мене якось не дуже турбував. Я не політик. Окупація, не окупація... Мене завжди цікавить технічний момент: є доріжка, я по ній піду. Бачу шлях, не бачу перешкод”.

У середині вересня 2023 року Андрій у кабінеті начальника колонії підписав контракт на рік. Своєю рукою він словом написав, що їде служити на один рік. Про те, що насправді ув'язнених з армії більше не відпускають, він дізнався значно пізніше.

Вранці 15 вересня Андрія завантажили в автозак і привезли до табору під Володимиром, де йому вручили золоту зарплатну картку Сбербанка (щомісяця на неї справно надсилали 200 тисяч рублів). Співробітник Федеральної служби виконання покарань Росії в урочистій обстановці виступив перед майбутніми бійцями з промовою, в якій говорив: “Синки, не підведіть! Давайте! Ми вам дали шанс!”.

Потім ув'язнених літаком відправили на один з аеродромів у Підмосков'ї. Для багатьох із них це був перший політ у житті. Того ж дня їх іншим літаком відвезли на базу під Воронежем. А звідти того ж вечора — на полігон у районі села Рогово в окупованій частині Луганської області. Їх розподілили у роту “Шторм V” — до таких підрозділів ув'язнених відправляють усі останні місяці (V — скорочення від слова “витязі”, — пояснює Андрій). На фронті їх найчастіше називають “вешками”.

Загін Андрія мав і свою власну назву — “Фіксики”, на честь персонажів однойменного мультфільму. Формально “Фіксики” входили до складу 752 полку, що базується в бєлгородських Валуйках.

На полігоні зеків готували 12 днів. Інструкторами здебільшого були мобілізовані та такі ж колишні ув'язнені. Нічого з того, чому тоді навчали нових бійців, їм у підсумку не знадобилося, зізнається Андрій.

На підготовці він показав себе “адекватним” — завдяки цьому його і призначили командиром групи, яка на світанку 2 жовтня вийшла у свій перший бій із табору у Площанці.

Частина друга. День перший

Кістки “як у курочки”

Після того як у першому бою на очах Андрія вбило товариша по службі, він зрозумів, що залишатися в окопі йому “некомфортно”. Разом з одним із штурмовиків він під безперервним обстрілом вистрибнув з укриття і побіг до кущів. Там вони зустріли ще одного бійця і вирішили втрьох “*** втекти з посадки” — жодних наказів від командування у них, як і раніше, не було.

Неподалік вони помітили в землі глибоку вирву від снаряда і втрьох застрибнули до неї. Майже відразу ж по ямі почав “працювати” український снайпер, що їх помітив. По краю вирви від куль злітала земля.

Поки бійці обговорювали, що робити, над ними завис український коптер. Солдати побачили, як на ньому спалахнула червона лампочка — зазвичай за цим слідує скидання гранати. Андрій зрозумів, що це кінець: вибігти з вирви чи навіть просто підняти голову штурмовики не могли через снайпера. А залишатися означало загинути, коли дрон скине на них снаряд.

Далі сталося те, що Андрій описує як “диво” — оператор дрона з якоїсь причини вирішив скидати снаряд не у вирву, а на іншу групу російських військових, яка ховалась у лісі. Граната потрапила точно в тих бійців — ті, хто сидів у вирві, почули людське виття. В цей же момент снайпер, який стріляв по ямі, почав перезаряджатися. Андрій із товаришами по службі кинулися навтьоки.

Через бурелом штурмовики добігли до дороги, якою потягнулися поранені. В одного з них, рядового з позивним Грач, на руці не було пальців — Андрію запам'яталося, як з його рукавички стирчали одні кістки, як у курочки. Андрій вирішив, що допомогти пораненому — це єдиний спосіб “*** втекти з бою”, і потягнув бійця, що непритомнів, на так званий “нуль” — точку, де базувалося командування.

Із Грачем Андрій встиг пройти близько кілометра, а потім із лісу вийшли бійці групи евакуації. Такі групи займаються лише виносом поранених із поля бою. Вони вимагали віддати їм цього бійця — суперечки не допомогли, Андрію наказали повертатися в бій. Він попрямував назад на позиції, де тривав обстріл.

Поки Андрій гарячково думав, що робити, на дорозі з'явилася група з ще одним постраждалим солдатом. Поранений, весь у крові, був важким чоловіком, і солдати, що несли його, вже вибилися з сил. Тоді його підхопив Андрій, який намагався потрапити до тилу.

Цього пораненого також довелося віддати. Але потім Андрій зустрів ще одного потерпілого й так і продовжив носити поранених до групи евакуації, поки хтось не передав команді, яка вижила, відходити на “нуль”. На той момент багато хто з 35 штурмовиків, з якими Андрій вийшов вранці з табору, вже були мертвими. Цього він тоді не знав — у метушні бою всі перемішалися.

“Показати мінімальну метушню”

Дорогою на “нуль” Андрій заспокоївся. Він думав, що його і тих, що вижили, які “дістали *** “зазнали поразки” і відкотилися”, виведуть із бою і відправлять назад до табору. Але у командування — за словами Андрія, керували тим штурмом мобілізовані, що “зробили кар'єрку”, — були інші плани. На “нулі” тих, хто вижив, миттєво переформували, “не давши відпочити жодної хвилини”. Тим, хто втратив спорядження та зброю (таких було чимало), видали новий комплект. І відправили їх на нову місію.

Це нове завдання Андрій, якого знову поставили керувати групою, описує, як “самовбивче”. Командири розповіли бійцям, що їм доведеться змінити загін таких же колишніх в'язнів, яким за добу до цього наказали захопити два українські бліндажі — опорні пункти. Бійці поїхали туди групами двома бронетранспортерами. Один із них підбили українські військові — бійці “Шторм V”, які перебували в ньому, згоріли. Друга група із семи людей таки захопила опорний пункт, але опинилася в повному оточенні.

Трохи згодом Андрій розповідає: до оточеного опорного пункту вийшов український переговорник із білим прапором. Він запропонував російським бійцям здатися без бою — діватися тим все одно було нікуди. Натомість бійці “Шторм V” розстріляли його впритул. “Не знаю, навіщо. Ну ось так вони вчинили”, — міркує Андрій. Він припускає, що російські штурмовики просто не знали, що робити в умовах обстрілів. BBC не вдалося незалежно підтвердити цю частину розповіді Андрія.

На питання про те, чи це єдиний очевидний воєнний злочин, про який він дізнався за місяць на фронті, він відповідає: “Вся війна — це один великий воєнний злочин”.

До захопленого бліндажу Андрій із групою збиралися їхати на двох БТРах, прикривати їх мав танк. Починало сутеніти — за словами Андрія, той гарний пасторальний вечір він запам'ятає на все життя. Вилазка зрештою не вдалася: коли бронетранспортери та танк збиралися висуватися на точку, просто на позицію прилетіла українська протитанкова ракета: “Це теж таке гарне видовище… Летить трикутник із неправильною траєкторією. І “бам!” танку прямо в лоб. Чорний дим, вибух, скрізь уламки”, — згадує Андрій.

Андрій і ті, хто сидів з ним на одному бронетранспортері, злякано зістрибнули в мінне поле біля дороги. Другий БТР “кудись помчав” — його підбили того ж дня; людей, які сиділи на ньому, живими Андрій більше не бачив. Підбитий танк почав стріляти по сусідній посадці, потім з'ясувалося, що по своїх же позиціях.

Андрій із групою — всього приблизно 10 осіб — у “повному хаосі” побігли до лісу та вийшли на піхотинців, які направили їх до командування. Начальство знову відправило штурмовиків назад — пішим строєм через поле. За цей час деякі бійці втекли — до кінця місії в групі залишилося лише чотири людини.

Вже надвечір Андрій із товаришами по службі добралися до тієї ж посадки, де їх накрило українським вогнем вранці того ж дня. Члени загону розвіялися бліндажами. У Андрія був наказ знайти бійця із позивним Фокс. Той мав пояснити йому, як іти до оточеного українцями опорника. “Я його знаходжу, доводжу завдання. Він каже: “Вам *** <кінець>. Ви туди не дійдете. Це смішно, це нереально”, — згадує Андрій.

У темряві і без мапи йому і трьом бійцям, які залишилися з ним, треба було дістатися до оточеного бліндажу полем, добре пристріляним з українських позицій. Фокс на прохання Андрія намагався пояснити командиру полку по рації, що виконати наказ неможливо. Але той вимагав, щоб бійці йшли на штурм, і при цьому постійно повторював позивний Андрія.

В якийсь момент у потоці образ, що неслися з рації, почулися погрози вбивством. Андрію та його бійцям передали, що їх “обнулять” (тобто вб'ють), якщо вони відмовляться йти на завдання.

Погрозу Андрій сприйняв серйозно. Він вирішив, що потрібно “показати хоча б якусь мінімальну метушню”, про яку можна було б відзвітувати начальству. Трьом бійцям, що залишилися з ним, він запропонував хоча б рушити в бік оточеного бліндажу.

“Ми типу спробували”

Штурмовикам видали мішки з хлібом і водою — мішки були білого кольору, який “за кілометр” видно в темряві, що згустилася. Бійці Андрія “залінувалися” і вирішили йти дорогою. Сам він скористався порадою Фокса, який наказав йому повзти полем, попри розкидані там протитанкові та протипіхотні міни.

Коли Андрій вийшов у поле, була вже ніч. Рухався Андрій повільно — спочатку пересував мішок із хлібом, потім автомат, а потім повз сам. Міни, про які його попередив Фокс, було видно у світлі місяця.

Дорога, якою пішли його товариші по службі, як і передбачав Фокс, опинилася під вогнем ЗСУ. Українські військові відкрили по штурмовиках стрілянину з автоматів та кулемета. Один із російських бійців у відповідь кинув гранату (її вибух Андрій запам'ятав як “красиве видовище”).

Двох із трьох бійців “Шторм V”, які йшли дорогою, сильно поранило. Андрій кинув мішок із хлібом прямо в поле і побіг допомагати їм. Поранених вдалося вивезти в тил. Командування відправляти штурмовиків назад цього разу не стало.

Цей епізод добре показує, яку роль Росія відводить на фронті колишнім ув'язненим, каже Андрій: “У цьому весь сенс. Ми повинні були піти і отримати *** “зазнати невдачі”. Когось уб'ють, когось не уб'ють. Але ми нібито спробували”.

Повернувшись у тил у ніч проти 3 жовтня, Андрій нарешті зміг поспати — через добу після того, як уперше повів у бій бійців із табору у Площанці. Він ліг у бліндажі. Проспав недовго — ближче до ранку український дрон “Баба-Яга” скинув на бліндаж снаряд. Андрія знову контузило — це була друга його контузія за добу.

Вранці 3 жовтня російські бійці, які сиділи в оточенні, до яких весь минулий день намагалися дійти Андрій та інші колишні в'язні, вирішили повертатися до своїх. Загалом у тому опорному пункті було семеро: шість бійців “Шторм V” та їхній командир, мобілізований із позивним Морпіх. Коли вони вийшли з бліндажу, Андрію та решті наказали прикривати відступ із посадки. “Ми з кулемета стріляли з пацаном одним, я тримав стрічку йому”, — розповідає Андрій.

Потім по рації повідомили, що командир групи, Морпіх, дістався згорілого бронетранспортера в полі, який за день до цього кілька разів намагалися перетнути штурмовики. Визволяти його відправили Андрія (за колишніми в'язнями, які сиділи з Морпіхом, не відправили нікого).

“Я кажу: “Ви що, *** <ненормальні>? Куди я поповзу?”. “Іди давай, повзи, ми прикриємо!”. Думаю, ну як це зробити? Все варіантів немає. Потрібно повзти”, — переказує Андрій. Поки він повз полем, Морпіха поранило в ногу. Але з бою його Андрій таки виніс і навіть бачив, як за це його включили до списків на нагородження медаллю “За відвагу”.

З колишніх зеків зі “Шторм V”, що сиділи в оточеному бліндажі, троє загинули; одному з тих, хто зміг вийти з оточення, FPV-дроном відірвало ногу.

Так закінчився перший день Андрія на фронті. Для нього самого, якщо не брати до уваги контузій, цей бій обійшовся без поранень. Завдяки успішно виконаному завданню він, мабуть, і зумів зберегти собі життя. На наступні бойові виходи його відправляли вже не штурмувати, а працювати у складі евакуаційної групи, адже він проявив себе у допомозі пораненим.

Весь наступний місяць, за словами Андрія, він, якщо й стріляв, то хіба що по українських дронах. Тому він запевняє, що нікого на війні не вбив: “Убив — точно ні. У мене і завдання такого не було, слава богу”. При цьому до обов'язків груп евакуації, у складі яких був Андрій, входила зокрема доставка боєприпасів тим, хто штурмував українські позиції.

“Аби мене забрали звідси”

На фронті Андрій провів чотири тижні — весь жовтень 2023 року. Він зізнається, що готовність воювати дуже швидко зникла і в нього, і в інших.

“У бою думка, що поїздка на війну була помилкою, не з'являлася: “Там находить затуп — оформлених думок немає. Немає заламування рук: “Ах, як я помилився, як я сюди потрапив…”. Взагалі ні. Це якась тваринна історія. Загострені всі почуття. Працюєш на межі”.

А ось у перепочинках своє рішення колишні ув'язнені обговорювали частіше. Швидко з'ясувалося, що про поїздку в Україну шкодують майже всі. “Я там такі тексти чув — “як я міг свою прекрасну комфортабельну зону поміняти на це гівно?”, — розповідає Андрій. — Там у будь-кого спитай на плюс три роки терміну підеш? Відповідь буде “так”. І я б сам пішов — аби мене забрали звідти”.

“Це жахливий захід, до якого я не хочу близько бути всю решту життя… Це *** <пекло>. Гірше не може бути нічого, аніж війна”, — каже Андрій зараз. Але зізнається, що на фронті про це штурмовики не говорили. Ні про участь в окупації, ні про вбивство українців Андрій із товаришами по службі не шкодували: “Включається механізм, що ти зберігаєш своє життя, а ті інші люди хочуть тебе вбити. Як ми тут опинилися — справа десята. Точку неповернення пройдено. Ніхто вже про це не думає — рефлексії немає”.

Сам він при цьому стверджує, що жодної ненависті до українців (яких він називає переважно принизливим словом “хохли”) у нього не виникало навіть після боїв.

Не ведуться в таборі й розмови про політику — тих, хто починав скаржитися, що не розуміє, що російські військові роблять в Україні, і тих, хто пускався до бравади про “боротьбу з нацистами”, у його роті однаково затикали. Повернувшись із бою, колишні зеки зазвичай говорили про те, “що пожерти”, та інші побутові теми.

З місцевим населенням Андрій за місяць зіткнувся лише кілька разів — і ця зустріч виявлялася не надто приємною. Якось у перерві між боями бійців відпустили до магазину до сусіднього села Красноріченське. Там Андрій уперше зрозумів, що українці не надто раді окупантам із сусідньої країни. У магазині, куди військові приходили закупити енергетики, ковбасу та шоколадки, їх постійно намагалися обрахувати: “Вони такі “тисяча, п'ятсот, п'ятсот, тисяча” на калькуляторі… Давай сюди 70 тисяч. Які 70 тисяч?”

“У нас же по телевізору показують… Я думав, що нас там мало не з квітами зустрічатимуть. А там злі морди! — ділиться враженнями Андрій. — Це був негативний досвід, я такого не очікував”.

Але такі вилазки до села у бійців “Шторм V” були рідко — їх майже не виводили з передової. Андрій був упевнений, що тим першим боєм його служба обмежиться. Даремно — за місяць у нього було чотири бойові завдання, а перепочинки в таборі тривали лише по кілька днів. Штурми, на які у складі груп евакуації відправляли Андрія, йшли навколо тієї ж луганської Макіївки. Станом на початок травня вона залишається під контролем ЗСУ.

“Здохнеш - сміття. Твої орчихи тебе оплачують”

Попри те, що на фронті Андрій провів трохи більш ніж чотири тижні, він добре встиг вивчити різницю у підходах російської та української армій. Про відмінності у мотивації бійців він говорить без ентузіазму, хоча неохоче й визнає, що українських солдатів “мотивує” те, що вони захищають свою рідну землю: “Вони упороті, реально нас ненавидять. А ми воюємо… просто тому, що ми воюємо. Тому що таке життя, *** <нецензурний вигук>”.

З тим, що українське командування, на відміну від російського, береже життя своїх солдатів, Андрій начебто не погоджується: “Ні, все один в один”. При цьому він одразу розповідає про те, що на тих ділянках фронту, де воював він, бійців ЗСУ не змушували тримати опорні пункти за всяку ціну. Якщо виникав великий ризик загинути, вони відходили назад.

“Напевно, душком слабенькі”, — оцінює Андрій. За рахунок цих відступів, за його словами, російській армії восени 2023 року і вдавалося просуватися вперед, зазнаючи при цьому величезних втрат.

Своїх товаришів по службі Андрій найчастіше називає або “сміливими воїнами”, або “безславними ублюдками”, але найчастіше — “орками” (цей термін популярний і серед українців). А логіку російського командування описує як “орчу поведінку”.

“Нікого не шкода. Взагалі *** <все одно> скільки загине. Ти орк — *** *** <долби як не в собі>. Виживеш — ти будеш супер-орк у сяючих обладунках. Генералом ось цієї орчої движухи. А якщо здохнеш — ну як би, братане, сорян. Твої орчихи тебе оплачуть”, — формулює він закон, за яким живуть на фронті російські в'язні.

Найохочіше Андрій говорить на суто військові теми. Він вважає, що ЗСУ воюють “і технічніше, і технологічніше” росіян: “У них є все. Їм нічого не бракує”. Завдяки супутниковому інтернету Starlink у ЗСУ кращий зв'язок, перераховує він, кращі рації, які російська сторона не може прослуховувати, кращі засоби радіоелектронної боротьби і, нарешті, кращі дрони.

Як мінімум на тій ділянці фронту, де восени 2023 року довелося воювати Андрію, з російського боку дрони взагалі не використовували, каже він. А ось з позицій ЗСУ до росіян постійно прилітали і FPV-дрони, і важкі безпілотники Vampire, які військовослужбовці прозвали “Бабою-Ягою”, їх використовують для скидання мін і снарядів на російські позиції.

“Все, що не візьмеш — у них чисто за якістю виробу все крутіше. Все краще, вище рівнем. У нас все китайське, у них натівське”, — пояснює Андрій. Стосується це не лише зброї, а й побутових речей. Наприклад, харчування чи обмундирування: сам Андрій якось знайшов штани українського військовослужбовця і свої останні дні в зоні бойових дій проходив у них, бо за якістю вони були кращими за його російську уніформу. Чоботами, які видали бійцям у таборі, вони у перші ж дні стерли ноги до пухирів.

Окремий привід для заздрощів російських військових — українські аптечки. “Аптечки їхні наші розбирають одразу, — розповідає Андрій. — Там добрі гемостатичні губки, добрі перев'язувальні матеріали, знеболювання”. Йому в таборі давали лише просте сильне знеболювальне, і Андрій згадує, що за будь-якої нагоди намагався пити українські ліки, які знаходив у кинутих аптечках.

Частина третя. Втеча

“Було відчуття, що нас ведуть добивати”

Думати про те, як припинити воювати у складі “Шторм V”, Андрій не припиняв усі тижні на фронті. Він зізнається, що від побаченого на війні до кінця жовтня в голову вже лізли думки про самостріл. Так називають ситуацію, коли боєць навмисно ранить себе, щоб опинитися у шпиталі. Він уже почав оглядати окоп, куди можна було б так кинути гранату, щоб його лише “злегка посікло осколками”. Свій автомат Андрій, який у молодості захоплювався зброєю, чіпав “з огидою” — “двома пальчиками”.

Відмовлятися йти у бій було ризиковано. Андрій згадує одне зі своїх бойових завдань — “фіксиків” тоді послали на штурм у район Балки Журавка під Кремінною. Штурмовикам наказали брати опорні пункти українців просто під вогнем кулеметів. Один із командирів відмовився вести своїх бійців у бій. У покарання у таборі його на кілька днів відправили у викопану в землі яму (у результаті на тому завданні справді загинули багато людей).

Про посадки до ями як окремого виду покарання учасників війни в Україні неодноразово розповідали ЗМІ. Найчастіше до ями відправляють військових, які відмовляються виконувати завдання (у полку, де служив Андрій, у ями садили ще й за пияцтво). Цьому покаранню піддають не лише колишніх ув'язнених, а й, наприклад, контрактників та мобілізованих.

У таборі, де базувалася рота Андрія, були окремі ями для рядових та офіцерів. Найчастіше туди потрапляли за відмову йти в бій і за пияцтво. “Я коли вперше побачив — о*** <був шокований>. Яма. Смердить гівном. Стоїть вартовий. І знизу реально сидять люди. Світяться очі з темряви”, — розповідає Андрій. Тим, хто сидить у ямах, зверху кидають їжу. У туалет мусять ходити там же, в ямі.

Варіант здачі у полон Андрій не розглядав. За його словами, ще в таборі всіх новобранців залякують російські командири, які розповідають, що з полоненими зеками ЗСУ нібито поводиться дуже суворо: “Кажуть: “Пацани, самі вирішуйте, але з вами буде *** “дуже погано”. Різатимуть, *** <гвалтуватимуть>. Живими не вийдете”. Дізнавшись від BBC, що насправді колишні в'язні регулярно повертаються додому з українського полону під час обмінів, Андрій був дуже здивований.

Напругу витримували не всі. На одному із завдань товариш по службі Андрія не витримав і застрелився з автомата: “Просто *** втомився жити. Втомився”. Вночі у посадці йому довелося шукати ноші, щоб винести тіло самогубці “на нуль”. Небувалий випадок — переважно, каже Андрій, тіла загиблих штурмовиків кидають. У луганських посадках вони згодом лежать місяцями.

В останній бій, штурм у районі Сватового, Андрія відправили хворим. У таборі в нього знайшли пневмонію, але командир все одно сказав йти на завдання. “Було відчуття, що нас просто добивають. Просто списати”, — описує Андрій той наказ.

У свій день народження, наприкінці жовтня, Андрію довелося вночі перепливати річку Жеребець — понтонну переправу, якою користувалися російські військові, підірвали бійці ЗСУ. У нього почався жар. Декілька днів він провів на позиціях, кашляючи кров'ю, але “кидати своїх” не хотів.

1 листопада військові зрозуміли, що їм загрожує оточення. Андрій на той момент уже майже не міг дихати. Він зрозумів, що у бронежилеті до тилу не дійде, не було сил. Скинув його, віддав автомат товаришу по службі і почав вибиратися з позицій зі своїм командиром.

“Я йшов в одній касці та молився. Нам пощастило: просто перед нами *** <знищили> групу евакуації. Отак в одній касочці йшов і пішов”, — згадує він останній день на фронті. Потім почалися його поневіряння госпіталями.

“Я як тварина, як мене назад загнати?”

Те, що відбувалося з ним далі, Андрій описує як низку див, що трапилися з ним. Спочатку у польовому шпиталі йому зробили знімок та остаточно діагностували пневмонію. Після цього його відправили до шпиталю в районі Луганська — там він видихнув від того, що хоч кілька тижнів проведе не на передовий. Там йому пощастило зустріти літню медсестру, з якою він “по-людськи поговорив”. Вона поклала його картку до папки тих, хто підлягає евакуації до Валуйок Бєлгородської області.

Вже в автобусі, на шляху до Бєлгорода, військова лікарка, яка супроводжувала поранених, зрозуміла, що перед нею колишній ув'язнений. Вона почала кричати на Андрія, що його не мають евакуювати до Росії. Але автобус у результаті все ж таки доїхав до Бєлгорода — повертати Андрія назад так і не стали.

Лежачи в переповненому шпиталі, Андрій зрозумів, що у “Шторм V” більше не повернеться. Але дезертувати йому було соромно — перед батьками та товаришами по службі: “Я хотів якось зберегти обличчя. Ось весь цей військовий флер сімейний… Я парився реально через це. Якась безглузда гордість присутня”.

Крім того, Андрію не хотілося втрачати пільги, які російська влада обіцяє учасникам війни.

Зі шпиталю він пробував домовитися про своє переведення зі “Шторм V” або в “Еспаньйолу” — загін, сформований із футбольних фанатів, — або в “П'ятнашку”. Це штурмові підрозділи, що належать до ПВК “Редут”. Але щоразу переведенню заважав його статус колишнього в'язня: “Я всі випробував можливості. Усім зателефонував. Принижувався, просив, щоб мене кудись перевели. Скрізь відмова, відмова, відмова”.

Тільки тоді він зв'язався з волонтерською організацією “Ідіть лісом” і задумався про втечу. Тікати з бєлгородського шпиталю не так просто — поранені там перебувають під охороною. Андрій почав планувати, як втече через один зі входів до церкви, куди їх іноді водили. Але тут новий успіх — переведення до шпиталю в Івановому, де жодної охорони вже не було. Щоб цей успіх трапився, бєлгородським лікарям довелося подарувати коньяк.

В Іванового Андрія відпустили у звільнення: “Я пішов містом, погуляв, випив кави. І зрозумів, що назад цей фарш не прокрутити. Коли я мирного життя хапнув. Це ж як тварина, як мене загнати назад? Дуже складно”.

З Іванова Андрія відпустили у відпустку до Москви. У столиці він кілька разів вийшов на вулицю у військовій формі і був здивований негативною реакцією оточуючих: “Ну, це знову моя якась дитяча психіка. Я через це теж засмутився. Я бачив відео американські, як заходять солдатики до бару, якісь морські піхотинці. Усі встають, аплодують…”. У Москві ж Андрій відчував дивне ставлення: люди дивилися на нього з виразом “що за мудак, ***”. У результаті він припинив “експерименти”: повісив форму в шафу і більше до неї не торкався.

У Москві Андрій побачився з дружиною та донькою, погуляв, сходив до ресторану. Доглянутий, з білими зубами, він згадував, як на фронті не мився по 20 днів: “Думаю — ні, хлопці. Так не піде справа”. Так у перші тижні 2024 року в нього й дозріло остаточне рішення дезертирувати.

Ще в 2019 році Андрій із сім'єю побував у відпустці в Монако, після чого в закордонному паспорті, який дивом не вилучили після затримання та арешту, зберігся п'ятирічний французький Шенген. Дорогою, як він каже, “довелося понервувати”, але через дві країни він дістався до Франції.

Там він здався місцевій поліції. На допиті Андрій докладно розповів силовикам про те, як провів місяць на війні, та передав їм флешку з фото та відео, які робив в Україні та у шпиталях. А потім подався на політичний притулок — рішення з цього питання ще не ухвалили.

Товариші Андрія у “Шторм V” підтримали його рішення: “Жодного поганого слова я не почув”. Але поради про те, як дезертирувати, попросила лише одна людина: йому Андрій допоміг тікати. Логіку штурмовиків можна описати словами “якщо вплуталися, то до кінця помиратимемо”, каже Андрій: “Ось такі вони хлопці. Так вони живуть, виховані так”.

У приватних розмовах з Андрієм його товариші по службі все-таки зізнаються, що мріють отримати поранення і виїхати з фронту. У “Фіксиках” бійців “Шторм V” більше немає — всіх перевели до іншого полку і “кладуть пачками”, каже Андрій.

Із п'яти квадратних кілометрів, які “Фіксики” з величезними втратами захопили у жовтні 2023 року, під контролем російської армії не лишилося жодного — українці відбили цю землю назад. Зі 105 бійців “Шторм V”, з якими Андрій розпочав службу 1 жовтня, до весни 2024 року в строю не залишилося жодного. Перевірити це неможливо — від початку вторгнення міноборони РФ не дає жодної статистики щодо загиблих.

Редактор Анастасія Лотарьова